Читати книгу - "Тут могла б бути ваша реклама"

Красиві діти, у нас мали б бути красиві діти: елітна порода. Ліпше не згадувати, так? Та ні, воно якось і не болить уже: пам’ятається – думками, а не чуттями (і невідомо, що гірше!). Що правда, то правда: в рабстві народ вироджується, – тлуми, що заповнюють київські автобуси, всі оті сутулі, пом’яті лицями чоловіки на жокейськи вивернутих ногах, жінки, поховані під тюленистим коливанням сиром’ясного тіста, молодики з дебільним сміхом і вовчим прикусом, що пруть напролом, не розбираючи дороги (не відступишся – зіб’ють з ніг і не завважать), і дівулі з грубо вималюваними поверх шкіри личинами (зчисть шмаровидло – і оголиться гладенька яйцеподібна поверхня, як на полотнах Де Кіріко) та стійкою аурою якоїсь липкуватої недомитости, – то наче речі, змайстровані нелюбовно, абияк, на відчіпного: гнали план у кінці кварталу, потребували дитини, щоб стати на квартирну чергу, або просто трахнулися десь у парадняку чи, по п’яному ділу, в тамбурі поїзда (вона їхала колись у такому поїзді, з Києва до Варшави, на фестиваль поезії, здумати лишень! – хижа навала торбешників, плацкартний вагон, затарений бебехами попід стелю, – товар, ось як воно все у них звалося, зовсім-таки науково, на радість Карлику Марксу, – сморід клозету, провислі на одній завісі двері до тамбура, що раз у раз відхиляються під розгін тарахкотіння з повільним, як мука скреготу зубовного, скрипом, звично бридливий вираз на свіжопоголеній пичці польського митника, який бере – по пляшці водки від «пшедзялу», і це ще харашо, запевняють помолоділі на радощах тітки, обтрушуючись і витягаючи – уфф, пронесло! – з бездонних спортивних рейтузів по дві-три чудесно врятовані пляшки, кожна потягне в Хелмі на десять баксів: оно в Ягодині було раз – давайте, кажуть, по бабі від автобуса, то пропустимо! – І-і, та ви шо, та й дали? – А шо робить було? – вночі вона лежала на горішній полиці, слухаючи какофонію різнотонного хропіння, й болісно любила свій нещасний народ, і народ почув і відгукнувся: масивна постать забовваніла в спертій півтемряві, війнуло по лицю тяжким, збудженим віддихом: «Мамочка… малишка… Ну іді сюда, слиш? слиш мєня? – заводячись дедалі дужче: – Ну чо ти? Іді, пєрєпіхньомся, слиш? – рука шурнула під простирадло: – Ну дай я твої грудкі пріласкаю», – скинулась, стявшись у клубок, заволала добре артикульованим басом: «Атстаньтє, пажаллста!» – а на сусідніх полицях, суки, як повимерло зі страху – за товар, мабуть? – тільки од проходу тремтячим голосом обізвалася старенька бабця: «Дайте їй спокій, чого ви причепилися до дівчини?» – «Маммаша! – гарикнув, розвертаючись: – Нє лєзьтє нє в свайо дєло!» – але відволікся, збило: спустив-таки частину загрозливо-стрімко наростаючої аґресії, й тут вона закричала на цілий вагон, і він, так само не збавляючи вже тону, проревів, відступаючись: «Ну учті, казліна, я тя вєздє дастану! Я тя так дастану, шо будєт тє в Хелмє піздєц, ти мєня поняла?» – в Хелмі була пересадка, і вона, вхопивши куртку під пахву, втікала через вагони в хвіст состава, провідниця, хирляве, мов запране на виду дівча, по-старечи скрушно похитуючи головою – таке робиться в цих поїздах, що страх Божий! – випустила її через якийсь запасний вихід – підніжки не було, довелося стрибати, вслід кинутій сумці – в їдку вогкість туманного поранку, просто в насипаний між рейками щебінь, в кров обдерши об нього долоню, – і просто до рук розлюченому, підтягнутому в ході як хорт польському поліціянтові – тутай нєма вийшьця, проше показаць документи! – котрому мало що не кинулась на шию, як рідному братові). Аж ген перегодом, у кошлатих еротичних фантазіях (коли розлучалася з чоловіком – спершу-бо вивільнилась, заметавшись, голодна тілесна уява, і з того й посунулося-покотилося, – а дітвацька, чи то дівоцька, двадцятилітня сливе, цікаво задивлена у світ готовність-до-нової-любови увімкнулася вже згодом, довершивши відокремлення), – повертаючись думкою назад, наново розколупуючи в пам’яті ту ніч у плацкартному вагоні, вона пробувала прокрутити собі незнятий ролик: як то могло б бути, як то воно у них відбувається – в тамбурі, під стук коліс, притисшись спиною до перегородки, утробно здригаючись вкупі з нею? чи, мо’, в клозеті, осідлавши унітаз, вище підошов у розковезяній круг нього рідкій багнюці? що вони при цьому почувають, що почувають їхні жінки – сласну розкіш пониження, збоченський кайф на хвильку оскотинитись чи, чого доброго, і це ще гірше, взагалі нічого не почувають? а може, чорт його зна, може, це і є – здорова сексуальність в чистому вигляді, без комплексів, не спаралізована культурою з усіма її схибнутими ділами, – тільки ж, хай йому грець, чого в них виходять по тому такі негарні діти, діти-ліліпути: з обличчями маленьких дорослих, уже років із трьох-чотирьох застиглими, як схололий пластик, у формах тупости й злоби? Колись, і нестак-то й давно, всього яких три покоління тому, леді й джентльмени, дозвольте вас запевнити, ми були інакші, на потвердження чому вистачить висвітлити на екрані – якщо в аудиторії знайдеться екран і проектор – бодай кілька кадрів – тогочасні, до прожовті вибляклі знімки селянських родин, застиглих у ненатурально штивних позах: в центрі батько й мати з по-школярськи складеними на колінах руками, реґуляції народжуваности, звісно, жодної, і над ними височіє цілий ліс постатей – хлопи як дуби, один в одного, мов перемиті, однаково зосереджено сурмоняться в об’єктив з-під нахмарених брів, старанно, «на мокро» зачесані чуприни, волячі шиї розпирають тісно защепнуті комірці празникових сорочок, молодший, що, здається, досі пропікає знімок огнистим зором, звичайно в гімназичній формі з кашкетом, це коштувало теличку на рік: дасть Бог, вивчиться, в люди вийде, таке ж бо воно змалечку вдалося бистре на розум, – а вони потім гинули під Крутами, під Бродами і де там ще, ті, з кого мала поставати наша еліта, – дівчата ж здебільшого в народних строях: брязкуча, навіть на око, провислість ковтків, коралів, розкиданих по плечах кіс і лент, мохнато-рясно вишивані полики, бахмата нефоремність спідниць і керсеток не укриває пишноти здорових тіл, готових родити, я, проте, спеціально прошу звернути увагу на